розділ фізики

- crystal optics

1) magnetism

2) ( розділ фізики) magnetics

3) hypnotism

1) ( розділ фізики) optics

2) ( прилади) optical instruments

АКСІОМАТИЧНИЙ МЕТОД - спосіб побудови теорії, за яким деякі її твердження приймаються за вихідні як аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркувань. Логічні правила цих міркувань строго фіксовані. Невелика кількість вихідних термінів залишається невизначеною (хоча можна вважати аксіоми їхніми неявними визначеннями). На основі вихідних термінів шляхом явних визначень виводять усі інші терміни теорії, за допомогою яких формулюються теореми. При такій побудові теорій дотримуються вимог їх несуперечливості, повноти та незалежності аксіом. У розвитку А.м. розрізняють три етапи. Перший характеризується аксіоматичною побудовою силогістики в працях Аристотеля і геометрії в "Началах" Евкліда О. собливістю цього періоду є змістове застосування А.м. На другому етапі (кін. XIX - поч. XX ст.) відбувається перехід до формального розуміння А.м. На третьому, сучасному етапі, А.м. розуміють як спосіб конструювання формалізованих мовних систем, що веде до чіткого розрізнення штучної формалізованої мови і тієї змістової предметної області, яка в ній відображена. А.м. широко застосовують у математиці й математичній логіці, а також у деяких розділах фізики й кібернетики. В науковому пізнанні А.м. використовують як засіб дослідження визначеності та доказовості систем знання, несуперечливості їх, виявлення евристичності певних концептуальних структур.

Гайдеггер, Мартин (1889, Мескірх - 1976) - нім. філософ, творчість якого мала вирішальний вплив на формування сучасної філософської герменевтики, екзистенціалізму, антропології, філософії мови, постструктуралізму та психоаналізу. На формування самобутності мислення Г. справила вплив філософська творчість Арцстотеля, Ніцше, Гуссерля, Дильтея, Шелера, Ясперса; поезія Гельдерліна, Рильке. У 1916 р. - початок викладання у Фрайбурзькому ун-ті; од 1918 р. Г. - асистент Гуссерля, 1923 р. - екстраординарний проф. Марбурзького ун-ту,· од 1929 р. - керівник кафедри філософії Фрайбурзького ун-ту (після Гуссерля); в 1933 - 1934 рр. - ректор цього ун-ту. В останні роки жив усамітнено, неподалік од Фрайбурга, в горах, лише зрідка спускаючись донизу, щоб прочитати в ун-ті лекцію. У творчості Г. можна умовно вирізнити два періоди: "ранній" та "пізній". їх розділяє доповідь "Про сутність істини" (1930). "Ранній" Г. ще перебуває в межах традиційної філософії, зокрема, його головний та незавершений твір "Буття і Час" (1927) залишається в концептуальних межах ідей його вчителя Гуссерля про феноменологічну реформацію філософії. Філософія тлумачиться Г. як універсальна феноменологічна онтологія, що має за мету тематизацію розмаїття видів буття сущого, спосіб осягнення їх єдності у понятті Буття (як такого) у межах єдиного трансцендентального горизонту (Часу). Дослідження Буття і Часу отримало назву "фундаментальної онтології". Якщо будь-яке онтологічне дослідження має справу з буттєвими структурами сущого, то у випадку із введеним Г. поняттям Dasein ("буття тут") воно набуває характеру аналітики (розчленувально-вирізняльного опису) екзистенційності (цілісності рівновихідних буттєвих структур - екзистенціалів). Фундаментальна онтологія як екзистенційна аналітика стає можливою лише на підставі того імпліцитного розуміння Буття, яким завжди наділений Dasein. За Г., екзистенційна аналітика як тематичне осягнення буттєвих структур Dasein має герменевтичний характер. Феноменологічна специфіка твору Г. "Буття і Час" полягає в тому, що на відміну від Гуссерля, Г. розширює феноменальне поле до позитивного аналізу "прихованості" (наявного у повсякденному бутті Dasein). Феноменологічна дескрипція наповнюється сенсом тлумачення (герменевтики). Метою герменевтики Dasein стає не лише аналітичне виокремлення і феноменологічний опис буттєвих структур (екзистенціалів) цього сущого, а й експлікація горизонту, в термінах якого відбувається такий опис. Горизонтом (смислом) буттєвих структур Dasein для Г. є часовість як наслідок феноменологічного аналізу "буття-до-смерті", притаманного цьому сущому. Часовий характер буття Dasein розкривається в специфічному екзистенціалі історичності. Наступними кроками мали бути - феноменологічний аналіз вкоріненості Часу в часовості Dasein та темпоральна (часово детермінована) експлікація різних видів буття сущого в межах проекту філософії як універсальної онтології. Проте на поч. 30-х рр. у творчості Г. відбулася суттєва переорієнтація. Суть її полягала у відмові від онтологічного концепту "Буття і Час" і намірі (вперше після Парменіда) осмислити Буття без будь-якої опори на суще О. днак така радикалізація підходів до розрізнення буття і сущого в мисленні "пізнього" Г. привела радше до трансформації, а не відмови від головних інтенцій "раннього" періоду. Філософські наміри Г. трансформувалися в проект "подолання метафізики". Історія метафізики постає як історія "забуття Буття", прогресія мисленевої зосередженості на сущому (від "ідей" Платана до "цінностей" Ніцше), в процесі чого універсум сущого повністю перетворюється у потенційну предметність людської маніпуляції. Справжнє мислення, на думку "пізнього" Г., має осмислювати саме Буття, яке визначає різні види Буття сущого, а не лише один із них. Якщо в "Бутті і Часі" Буття мислиться статично, як горизонтна єдність різних видів буття сущого, то у "пізнього" Г. Буття перетворюється на Подію, яка в стримуючому від виявлення себе посиланні ("епохе") визначає той спосіб буття сущого, який відкривається людині. Зміщуються акценти у відношенні між людиною та Буттям: в "Бутті і Часі" відкритість Буття конституюється екзистенціалами Dasein, у "пізнього" Г. характер відкритості Буття людини залежить від певного історичного "посилання" самого Буття (Події). Буття розкриває себе в історичній динаміці таких "посилань". Творчість "пізнього" Г. підсумовується концептом "історичність Буття". Відповідно зазнає трансформації і спосіб осягнення Буття: якщо у "раннього" Г. мова йде про темпоральні характеристики різних видів буття сущого та похідних від них буттєвих структур, то "пізній" Г. говорить про поетичне мовлення як ту сферу, в якій для кожного покоління оприявнюються сліди доленосного "епохе" Буття. Тому, прислухаючись до мови поетів, ми саме в ній можемо віднайти справжній шлях до Буття.

[br]

Осн. тв.: "Буття і Час" (1927); "Що таке метафізика" (1929); "Кант і проблема метафізики" (1929); "Гельдерлін та суть поезії" (1936); "Вступ до метафізики" (1953); "Ніцше". У 2 т. (1961); "Феноменологія і теологія" (1970).

Кулябка, Сильвестр (світське ім'я Симеон) (1704, Лубни, Полтавщина - 1761) - укр. церковний і освітній діяч, філософ, онук укр. гетьмана Данила Апостола О. світу здобув у КМА (1726). Був викладачем КМА, її префектом, а в 1740 - 1745 рр. - її ректором. У 1745 р. виїхав до Санкт-Петербурга, де згодом став єпископом Петербурзьким. Філософські курси, читані К. в КМА впродовж 1735 - 1736 та 1737 - 1739 рр., складаються з діалектики, логіки, фізики, метафізики й етики, репрезентуючи один із варіантів могилянської барокової схоластики, на якій позначився вплив ідей західноєвропейської філософії. Значний інтерес являє собою етичний курс К. Виходячи з властивого бароковій добі розуміння людини як єдності протилежних природ, що спричиняють її внутрішні конфлікти, К. вважав завданням етики допомогти людині знайти розумний компроміс між прагненням її духу і потребами тіла, між її приватними інтересами і необхідністю виконувати свої громадянські обов'язки. Щастя він також розумів як досягнення стану внутрішнього бачення, завдяки якому Бог відкриває людині істину. Важливого значення К. надає проблемі взаємодії інтелекту і волі, яку він розв'язує, виходячи з поширеної в могилянських філософських колах концепції етичного інтелектуалізму. Етичний трактат К. містить також розділ про право і закони. Право він поділяє на природне й довільне, а останнє - на божественне й людське. В людському праві виокремлює церковне й громадське право. Розуміння К. природного права ґрунтується на властивому новітній філософії понятті вроджених особистих свобод і на інтерпретації держави як людського утворення, продукту добровільної угоди правоспроможних за своєю природою індивідів.

Вінер, Норберт (1894, Колумбія, шт М. іссурі - 1964) - амер. учений, один із фундаторів кібернетики, філософ. Навчався у Сантаяни і Ройса (Гарвард), Рассела і Харді (Кембридж), Гільберта і Гуссерля (Геттинген). На формування світогляду В., його творчих інтересів вплинули ідеї Ляйбніца, К'єркегора, Гіббса Р. анні праці В. стосувалися переважно проблем математичної логіки і основ математики. В. був рішучим противником поділу математики на чисту і прикладну, вважаючи її наукою єдиною, цілісною, органічно пов'язаною з багатьма іншими науками. Від серед. 20-х рр. математична творчість В. значною мірою почала визначатися також постановкою та вирішенням проблем у широкому спектрі наук - природничих, технічних і навіть соціальних. В. належить чимало важливих результатів у різних розділах математики, зокрема у математичному аналізі, теорії ймовірностей та загальній теорії тауберових теорем, теорії інтерполяції та екстраполяції та ін. В. досліджено важливий клас випадкових процесів, що носять його ім'я ("вінерові процеси") З. начну увагу В. приділяв дослідженням проблем теоретичної фізики (статистичної механіки, квантової теорії, теорії відносності) та пов'язаних з нею наук.

[br]

Осн. тв.: "Кібернетика..." (1948); "Кібернетика і суспільство" (1950).

ПЕРЕХІД КІЛЬКІСНИХ ЗМІН У ЯКІСНІ - один із багатьох переходів, що відбуваються у світі матеріальному і духовному. Поряд і в зв'язку з ним відбуваються взаємопереходи буття і небуття, суттєвого і несуттєвого, зовнішнього і внутрішнього, форми і змісту, випадковості і необхідності та ін. Всі полярні або корелятивні категорії відбивають такі зміни. П.к.з. у я. набув особливого значення внаслідок того, що в Новий час природознавство і підкорення природи суттєво вплинули на світогляд взагалі і філософію зокрема. П.к.з. у я. був відкритий Гегелем на матеріалі природничих наук, особливо фізики, хімії, математики у "Вченні про буття". Основними категоріями тут є якість, кількість, міра, а їх специфічні зв'язки утворюють переходи, на відміну від рефлексії (співвідносності) і розвитку - форм зв'язку, що характеризують відповідно другу і третю частини логіки. Значущість цього переходу ще більше зросла в марксизмі, бо він був перенесений на розуміння суспільного розвитку і пов'язаний із концепцією еволюційних і революційних змін у суспільстві. Кількісні зміни розглядались як еволюційні, якісні - як революційні. Тому Енгельс позначив даний перехід як закон діалектики. Особливість кількості полягає у тому, що певна річ, явище, процес можуть збільшуватися чи зменшуватися екстенсивно та інтенсивно, не змінюючи своїх якісних характеристик. У цьому розумінні кількість - це визначеність, байдужа до їх буття, бо воно зберігається, незважаючи на зазначені зміни. Але ця байдужість відносна, зберігається до певної межі, в якій відбувається зміна якості; річ, явище, процес стають якісно іншими. Так відкривається небайдужість кількості для якості, їх єдність. Така єдність називається мірою. Повторення цього процесу веде до другої, третьої та подальших мір і закономірностей. Виникає вузлова лінія відношень міри. Нові якості, що формуються в цьому процесі, створюють можливості для нових кількісних змін, що можна оцінювати як зворотний перехід якості у кількість. Подвійний перехід має для діалектики принципове значення: якби перехід кількості в якість не доповнювався зворотним переходом, то це було б свідченням того, що кількість не залежить від якості, отже, зв'язок їх однобічний і органічної єдності між ними немає. Аналогічним чином постає справа і з іншими категоріями С. лід розрізняти зазначені переходи: яким чином вони відбуваються в речах чи явищах дійсності і як здійснюються, коли розглядаються зв'язки якості і кількості як філософських категорій у діалектичній логіці. П.к.з. у я. Гегель викладає в розділі "Міра", тобто після того, як він дослідив перехід від категорії якості до кількості, а потім зворотний. Тут послідовність даних категорій та їхніх зв'язків зворотна. Рух від якості до кількості в цьому (логічному) плані здійснюється через проміжні поняття: буття, становлення, наявне буття, конечність і безконечність, для-себе-буття А. рух від кількості до якості опосередковується поняттями: кількість як така (величини неперервні і дискретні), визначена кількість (число, екстенсивні та інтенсивні величини, кількісна безконечність), кількісне відношення. В логічному плані перехід якості в кількість і навпаки утворює загальну структуру або принцип субординації і зв'язку категорій буття як сфери дійсності, відмінної від сфери сутності. Для адекватного розуміння діалектики якості і кількості потрібне поєднання онтологічного і логічного їхніх аспектів.